Образ козаків, тривалий час експлуатували навіть вороги України, у власних інтересах. Наприклад стереотип про козаків, як головного болю всіх поляків. Починаючи з полського короля і польської магнатерії, аж до рядового пана Збігнєва. Але це лише частково відповідає тому, як було насправді. І залежить від часу та місця про які говоримо. Адже козаки, як окремий лицарський стан входили до складу війська Речі Посполитої. Наприкінці XVI початку XVII ст. брали участь у війнах на стороні польського короля. Тут можна згадати Московську кампанію, коли козаки були у славній битві під Клушином під проводом гетьмана Жолкєвського, битву під Цецорою, де війська речі посполитої протистояли туркам, Оборону Хотина і гетьмана Сагайдачного. Але козаки це безумовно і козацькі війни проти військ коронних речі посполитої. Після того, як вони відгриміли – образ козака залишився і для українців і для поляків тим символом у якому зібралися всі надважливі цінності: жага до свободи і готовність за це відчайдушно боротись, відвага і сміливість, безстрашність і мрія відвоювати шаблею своє. І тому цей образ виявився одночасно популярним, як для поляків так і для українців у XIX ст. коли росіяни підкорили не лише Україну, а й тримали свого намісника у Варшаві. Імперія московитів була в розквіті, поневоленим народам насаджувалися чужі правила, за вольнодумство каралося. І в таких умовах почав формуватися міф козацької романтики.
Слухати радіо програму↓↓↓Пісню Гей Соколи іноді приписують польсько-українському поету і композитору Томашу Падурі, який жив і творив у 19ст. Але швидше за все, це не так, адже у зборах його творів її не було. Але я про інше. Ця пісня теж стала символом козацького лицарського свободолюбивого міфу, думи, яка захоплює серця. В польській культурі 19ст дуже сильно позначене українським акцентом. Виокремлюється ціла “школа українська” до якої входили письменники і поети, чия творчість оспівувала теми із історії та українського народного фольклору, милувалася українськими пейзажами і захоплювалася козацьким лицарством. Існує порівняння, що це була свого роду креація міфу України, подібна до ролі Шотландії в англійській культурі. Дехто виокремлював у творах української школи – три напрямки: Дика, антипольська гайдамацька Україна часів Коліївщини, барвиста і лицарська Україна козацька і Україна повязана із Річчю Посполитою, щось подібне до романтизації кресів.
У 19ст. коли і Україну і Річ Посполиту поглинула Московія – образ козака, свободолюбивого воїна-романтика полюбився частині польської інтелігенції. В салонах навіть почалася мода на козаччину. Тим більше це проявлялося у творчості.
Для польської та української шляхти 19ст образ козака був близьким і зрозумілим. Тим більше в умовах, коли природнім був бунт проти системи, у цьому випадку. російської системи, яка накладала великі обмеження як на поляків так і на українців. Адже на той час замість Речі Посполитої було маріонеткове варшавське князівство, а замість величі Київської Русі – губєрнії вєлікоросов і покріпачення потомків козаків. Замилування у козацьких темах проявлялося також у побуті. Шляхтичі стригли чуби-оселедці і вдягали козацький одяг. Хто був заможніший – пробував додати і в маєтках козацьких мотивів.
Теоретиком так званої “школи української” в поьлській літературі був Michał Grabowski у його праці „Literatura i krytyka” він розписав великі фрагменти щодо історії козаччини. Грабовський вимальовує героїчний образ козаччини: Козаки – люди зброї, для яких війна – буденність, у його розважанні вони – лицарі, які пильнують східного кордону Речі Посполитої.
Більше про видатних козакофілів, які навіть переходили на українську мову – Вацлава Жевуського, Міхала Чайковського і Томаша Пудру – в аудіоверсії нашої програми.
В листопаді 1830го року у Варшаві вибухнуло велике антиросійське повстання. Швидко воно поширилося на терени Литви (теперішньої Білорусі) та України. Повстання проходило під гаслом за вашу і нашу свободу. Нам близьке і знайоме. Зокрема на Поділлі воював загін повстанців, які виглядали як воїни з минулого, тобто козаки. Особливістю був не лише зовнішній вигляд вершників, а й те, що воювали вони на породистих скакунах. Це був загін Вацлава Северина Жевуського. Він походив із давнього шляхетського роду герба Кривда. Його мати була з Любомирських. А сам Вацлав фанатів від арабських скакунів, на розведенні яких заробляв. Колись був із почесною місією на Сході, щоб підбирати коней у царські конюшні Олександра І. Але також він захоплювався Козаччиною. Любив виїжджати у довгі подорожі степовими селами, тусив із українцями. У своєму маєтку намагався створити атмосферу Січі. Надвірних слуг і помічників кликав козаками. У його маєтку творив Томаш Падура. Сам колишній Емір став Отаман РЕвуха. А його маєток у теперішеньому селі Саврань в подільському районі одеської області став осередком козакофілів.
Окрім згаданого Томаша Падури тут писав свої гумористичні вірші українською ксьондз поет Ян Комарницький. Спільно вони складали пісні та думи про козаків-низовиків. Падура і Ревуха писали до них музику, а співав козацькі думи надвірний торбаніст князя Євстахія Санґушка Ґреґор Відорт.
Першими слухачами пісень були слуги-конюхи та «козаки» Сокіл і Жеребко. У маєтку Жевуського Падура відкрив школу лірників, торбаністів та бандуристів. Цей гурт своїм завданням визначив створити місцеву літературу на основі народної поезії, змістом якої було б оспівування козацьких подвигів, а також революційна аґітація перед повстанням.Аґітатори-лірники (так їх назвав літературознавець Василь Щурат) Падура, Відорт були серед тих, які впродовж 1828–1829 років мандрували від міста до міста Україною і зустрічалися з однодумцями. Козаччина у їх розмовах стала свого роду складовою ідеї антиросійського антицарського повстання. Під час цих виправ польських козакофілів Падура в Полтаві зустрівся з Іваном Котляревським.
Важливим осередком козакофільства став Бердичів, який гуртував польську і русинську шляхту, яка не бажала русифікуватися. До неї належав мабуть найвідоміший після РЕвухи козакофіл Міхал Чайковський, пізніший Садик-паша. Серед козакуючої молоді він був знаний як козак Чайка. Характерною ознакою козакофілів була мова — поляки, які жили серед українців не мали перешкод і вільно переходили з єнзика на мову. Під впливом Падури українською творили також: галичани Каспер Ценґлевич і Януарій Позьняк, правобережці Томаш-Авґуст Олізаровський, Спиридіон Осташевський, Денис Бонковський та інші. Окрім мови, характерною була і мода на козацький одяг чи атрибути українських лицарів. Хоча в цьому не йшлося про історичну достовірність. орієнтальні шаровари, чуб-оселедець, арабський бурнус-накидка, українська висока шапка, кавказькі бурка і башлик, романтична хустка на шиї – тобто повна еклектика.
Хоча наприклад Жевуський, тобто РЕвуха любив міняти арабсьский одяг на українську льняну свитку. До речі Ревуха – імя типово козацьке і походить видно від ревти.
А зацікавлення козаччиною йшло рука в руку з як вже я розповідав гартуванням повстанських ідей. Тому коли у листопаді 1830го у варшаві вибухнуло антиросійське повстання – козакофіли втягнулися у цю боротьбу дуже органічно – вона була продовженням їх переконань і мрій. Отаман Ревуха долучився до повстанців з власним ескадроном з 220 козаків, серед них був і друг поет Томаш Падура. Цікаво виглядав стрій цього підрозділу: рогатівки, куртка з пасовими вилогами, широкі сині штани-шаровари, жовте взуття. Зі зброї — шаблі, пістолети, списи з бунчуками в яничарському стилі.
У загоні капітана Кароля Ружицького, що прийняв назву Волинський кінний козачий полк, воювали шляхтичі з околиць Бердичева, між ними Міхал Чайковський та Антін Шашкевич. Повстання стало лебединою піснею козакофілів. У битві під Дашевом 14 травня 1831 року Ревуха загинув, а повстанці не вистояли проти регулярного війська московитів і були вщент розбиті. Саме повстання також зазнало поразки. Після загибелі Ревухи, козакофільство на Правобережній Україні згасло. Деякі його відгуки були в Галичині і, в більш карикатурній формі, в еміґрації. Згодом недобитки і молоді адепти руху проявили себе в козацькому загоні Садик-Паші Міхала Чайковського на службі османського султана проти Російської імперії під час Кримської війни.
Козакофільський стиль не міг існувати в Україні після 1831 року, в умовах російських антипольських і антиукраїнських репресій. Але дух свободи повязаний із українським акцентом і характером все ж російські заборони стримати не змогли. Новим альтернативним рухом серед антиросійськи налаштованої шляхти стало українофільство, прийшов час хлопоманії. Українолюби і водночас народолюбці. Звідси і назва найвідомішої групи ранніх українофілів – хлопомани народники (пол. chłop – укр. селянин). Любов до простого народу, що було ширшим ніж лише козацтво. чергове антиросійське повстання – січневе відбулося 1863 року. І частина хлопоманів, які одночасно називали себе і українцями, і поляками (мали подвійну ідентичність), хотіли прив’язати це хлопоманство до пропаганди ідеї повстання проти Росії серед народу. Але це вже тема що заслуговує окремої уваги.
↓↓↓
