4 січня 1945 року радянське НКВС здійснило масові арешти поляків у Львові. За оцінками Армії Крайової, було заарештовано близько 17 тисяч осіб, серед яких 31 науковий працівник Львівського університету та політехніки. Частину затриманих після кількаденного слідства звільнили, однак більшість депортували до глибини Радянського Союзу.
Серед арештованих професорів Львівської політехніки були Влодзімєж Буржинський, Едвард Сухарда, Маріан Януш та Ева Пілятова, яких згодом звільнили з тюрми у Львові. Інших професорів перевезли до табору в Краснодоні (Тадеуш Кучинський, Станіслав Фризе, Вітольд Мінкевич, Еміль Лазорик, Казімєж Пшибиловський, Едвін Плажек, Олександр Козиковський). Вони були засуджені на 5, 10 або 15 років важкої фізичної праці, наприклад, на вирубці лісів або в антрацитових шахтах Донбасу. Двоє професорів — Тадеуш Кучинський та Еміль Лазорик — не пережили важких умов, інші були звільнені приблизно через шість місяців.
Виселення поляків зі Львова
Примусове виселення поляків зі Львова, одного з найважливіших польських міст в історії, було найбільшою поряд із виселенням поляків із Вільна міською переселенською операцією. Вона проводилася в 1944–1946 роках на територіях колишніх східних воєводств Другої Речі Посполитої в рамках примусових переселень населення на територію Польщі після Ялтинської конференції.
Перше масове виселення та депортація поляків у Львові розпочалися одразу після захоплення міста Червоною армією в липні 1944 року, під час так званої “другої радянської окупації Львова”. Тоді НКВС і “Смерш” почали арешти командування та солдатів Армії Крайової, польських підпільників, науковців і почали встановлювати радянську адміністрацію.
Ялтинська конференція і остаточна втрата Львова
10 лютого 1945 року завершилася Ялтинська конференція, яка поставила крапку в спробах зберегти Львів у складі Польщі. Відомості про її рішення тривалий час не оприлюднювали, адже мешканців у той час не можна було виселити, поки не визначили західний кордон Польщі.
У травні 1945 року розпочалася переселенська операція. Польська евакуаційна комісія співпрацювала з радянською владою для видачі евакуаційних карт, реєстрації переселенців і їхнього майна. Переселенців, які виявляли пасивний опір, зазнавали сильного тиску.
Загалом, за підрахунками, у 1945–1946 роках примусово переселили 130–140 тисяч львів’ян польського походження. Це стало кінцем шестисотрічної історії Львова як польського міста.
Пасивний опір і трагедія переселення
Попри радянський тиск, польські мешканці Львова чинили пасивний опір примусовому переселенню. Вони відмовлялися реєструватися для евакуації, не отримували евакуаційних карток, і ця непокора підкріплювалася підтримкою католицької церкви. Митрополит львівський Євгеній Базяк став символом духовної боротьби, надихаючи львів’ян на збереження віри та культурної ідентичності.
Однак після визнання Тимчасового уряду національної єдності Польщі західними союзниками 5 липня 1945 року та відмови від підтримки уряду в еміграції в Лондоні, юридично було закріплено радянсько-польські домовленості. Львів’яни, які сподівалися на зміни, зрозуміли, що їхня доля вирішена.
Мешканців переселяли в трьох основних напрямках:
• Південний: Краків, Вроцлав, Ополе, Битом;
• Центральний: через центральну Польщу в напрямку Щецина;
• Північний: Помор’я та Мазури.
Умови переселення
Переселення відбувалося в надзвичайно важких умовах. Мешканців міста разом із мінімальним дозволеним майном поміщали у переповнені вагони. Умови подорожі та обмеження на кількість речей викликали обурення та відчай серед переселенців. Часто радянські органи на місці відбирали навіть ті речі, які дозволялося брати із собою.
Переселення супроводжувалося численними конфліктами між новоприбулими зі Сходу мешканцями Львова та поляками. Ситуація в місті ставала дедалі напруженішою. Нові мешканці часто самовільно заселяли польські квартири, вимагаючи від львів’ян покинути їхні домівки.
Закінчення переселення
29 листопада 1946 року Польська евакуаційна комісія завершила свою діяльність, а вже 30 листопада покинула територію СРСР. Це офіційно закрило операцію з переселення.
Згідно з даними, в період від травня 1945 до листопада 1946 року було переселено близько 140 тисяч поляків. Цей процес став завершенням багатовікової польської присутності у Львові.
Символічний кінець
Для багатьох львів’ян цей процес був не лише фізичною трагедією, але й культурним шоком. Втрата Львова як частини польської ідентичності залишила глибокий слід у польській національній свідомості. Львів’яни зберегли пам’ять про своє місто як про духовний та культурний центр, який назавжди залишився частиною польської історії.
Джерело: Historia-Wczoraj i Dziś.