Листопадове повстання 1830-1831рр.
Спроба поляків скинути російську окупацію.
Повстання кадетів закінчилося б за кілька годин, а щонайбільше за кілька днів, якби жителі Варшави стихійно не відгукнулися на заклик кадетів «До зброї!». Діяльність кадетів узаконив сейм, який був скликаний у передповстанському складі і на своєму першому засіданні 18 грудня 1830 р. прийняв постанову про визнання повстання всенародним. Цими днями виповнюється 192 роки, деякі з цих боїв точилися на території Поділля та Волині.
Командування польської повстанської армії, не бажаючи розпорошувати сили перед російською армією, але змушене реагувати на тиск з боку громадської думки щодо визволення братніх Литви й Русі, вдалося до найгіршого з можливих варіантів, тобто до половинчастого рішення. У березні було вирішено послати на допомогу слабким осередкам повстання на Волині кавалерійський корпус під командуванням генерала Юзефа Дверницького.
Нащадок старого шляхетського роду, Юзеф Дверницький був ветераном Наполеонівських війн. 1812 р. він у чині капітана кавалерії брав участь у поході Наполеона на Москву, під час відступу французької армії командував полком та заслужив Срібного Хреста Virtuti Militari та французький орден Почесного Легіону.
У кампанії 1813 р. він воював під Лейпцигом, а наступного року його кавалерія була останньою з частин французької армії, що захищала Париж перед військами антинаполеонівської коаліції. Після повернення до Польщі Дверницький отримав командування уланським полком. Через свою репутацію доброго кавалериста намісник російського царя у Польському Королівстві так званій Конфедератці князь Канстантін доручив йому укласти кавалерійський статут для польської армії. 1829 р. він отримав звання бригадного генерала, і з початком повстання займався розбудовою кавалерії польської армії, до січня 1831 р. підготувавши 18 нових боєготових ескадронів. У лютому 1831 р. корпус під його командуванням здобув кілька перемог над російськими військами, звільнив Люблін і Замостя, і тут зупинився, очікуючи наказу вирушити за Буг. Дверницький узяв із собою 4200 людей (із яких третина була піхотою) та 12 гармат — надто мало, щоб самотужки протистояти російським дивізіям, але надто багато для ефективного ведення партизанської війни.
Листопадове повстання від початку не мало багато шансів на успіх. З одного боку через те, що польської армії було менше ніж імператорського війська. З іншого серед польської аристократії не було одностайності щодо мети повстання. Одна частина хотіла воювати до повної перемоги і здобуття незалежності. Інша – реалістичніше дивилася на справи і пропонувала домовитись з росією про дотримання петербургом обіцянки не вмішуватись у внутрішні польські справи і припинити русифікацію. Ще інша частина польських еліт вже були надто сильно втілені у російську державну машину і звязок із росіянами був гарантією їх успіху. Але найбільшою була помилка – ігнорувати українське селянство. Поляки ще памятали Коліївщину і давати до рук українським селянам зброю боялися, що її обернуть проти них же. Хоча Національний уряд у Варшаві все ж видав прокламацію українською мовою до селян Волині та Поділля, вона, очевидно, не мала очікуваного відгуку. Усе це закономірно послабило ряди повсталих. Пізніше прихильники республіканських і демократичних свобод називали це великим промахом, небажання перетягнути українських селян і потомків козаків на свою сторону.
29 березня (10 квітня) 1831 р. корпус Дверницького перейшов Буг під Криловом. До корпусу приєдналося лише кілька шляхетських загонів, і його чисельність зросла до 7 тисяч. Волинські поміщики, налякані розміщеними в губернії російськими військами (у кожному повітовому місті стояло по батальйону російської піхоти), вирішили спершу подивитися, чи досягне Дверницький військових успіхів проти 12-тисячного корпусу генерала Теодора Рідігера (Федора Рідігера), що стояв над річкою Стир. Рідігер був ветераном війн із Швецією, наполеонівською Францією та щойно закінченої війни з Османською імперією. Після придушення повстання 1830—1831 рр. він буде командувати російськими військами, що придушували повстання у Кракові 1846 р. (за що отримав титул графа) і в Угорщині 1849 р. Спершу Дверницький мав кілька успішних сутичок із російськими військами, але надії на велике повстання на Волині згасали. Хоча загін з 200 повстанців під командуванням графа Людвіка Стецького й захопив 3 (15) квітня 1831 р. Звягель, польський корпус не мав можливості прийти на допомогу. За два дні місто було відбите у повстанців росіянами під командою знаного героя війни 1812 р. генерала Дениса Давидова, партизана й поета. Стецький із небагатьма повстанцями зміг пробитися до Дверницького, але шлях тому перепинив російський корпус Рідігера. На допомогу Рідігеру до того ж ішло з Дубна ще 6 тисяч піхоти з 20 гарматами. Через тиждень після того, як польський корпус увійшов до Волинської губернії, під Боремлем, недалеко від іншого історичного поля бою, Берестечка, відбулася найбільша битва польського «листопадового повстання» на теренах України.
Отож Бій під Боремлем під час польського листопадового повстання 1930-31 років.
Неподалік Берестечка, під селом Боремель на Дубенщині семи тисячам поляків із 12 гарматами протистояло 11 тисяч росіян із 36 гарматами. 6 (18) квітня 1831 р. поляки навели міст через Стир в околиці Боремля, але на іншому березі річки наштовхнулися на два єгерських полки росіян. У бою польська піхота втратила 50 полонених і до 200 вбитими й пораненими і знову відійшла за Стир, але росіянам через вправні дії польських гармашів та піхотинців не вдалося захопити міст.
Наступного дня, 7 (19) квітня 1831 р., відбувся бій, у якому взяли участь усі сили сторін. Уночі Рідігер переправив свої війська на лівий берег Стиру біля Хрінників та дав наказ атакувати позицію поляків, розраховуючи на власну велику чисельну та вогневу перевагу. Дверницький не скористався коротким моментом, коли можна було його військам переправитися через Стир та рушити на схід. Довелося приймати бій.
Дверницький поставив свою кавалерію в центр бойового шикування, правий фланг захищала річка та один батальйон піхоти й половина гармат. На лівому фланзі стояло 3 піхотних батальйони і решта гармат. Російський воєначальник поставив на своєму лівому крилі понад Стиром піхоту і 12 гармат, а своєю кіннотою і рештою артилерії розраховував охопити ліве крило Дверницького та притиснути його до річки й розгромити. Бій почався атакою польської першої лінії кінноти. Вона завдала поразки першій лінії кінноти росіян. Однак росіянам вдалося перегрупуватися і відкинути поляків. Втім контратака наштовхнулася на другу лінію уланів, які змусили росіян розвертати коней і відступати. Полякам вдалося захопити частину російських гармат, із яких 5 вони змогли взяти з собою. Дії піхоти з обох боків були досить нерішучими, і бій припинився після сильної зливи. Обидві сторони, росіяни і поляки, у битві втратили приблизно по 500 солдатів вбитими, пораненими й полоненими.
Росіянам, незважаючи на переважні сили, не вдалося розбити Дверницького, але його ситуація залишалася складною. Нестача піхоти та набоїв до гармат не давала можливості ефективно протистояти ворогові. Зрозумівши, що сили повстанців на Волині слабкі й нездатні подати допомогу корпусу, Дверницький вирішив пробиватися на Поділля. Поранених у бою під Боремлем довелося залишити, вони потрапили до російського полону. Дверницький відійшов до Берестечка, щоб там переправитися через Стир. Однак Рідігер відрізав його від ріки. Сутички між авангардами сторін відбулися поблизу Кременця. В той момент Дверницький отримав послання з Варшави з поганими новинами, що допомоги не буде. Атакувати переважаючі сили росіян було безнадійно. Шанс поляки бачили, у тому щоб перетнути кордон із Австрією біля Почаїва і там перегрупуватись чи накоплювати сили. У Колодному він відіслав на той бік кордону всіх поранених і хворих. Вже тоді полякам не вистачало харчів і набоїв. Єдина підтримка надходила від місцевих селян і поляків австрійської Галичини. Тим часом Редігер уважно стежив за відходом супротивника і зрештою відрізав полякам шлях на Поділля. Дверницький закріпився із рештками свого корпусу біля села Люлинці поблизу австрійського кордону. І 15 (27) квітня 1831 р. росіяни всіма силами пішли на штурм. 60 ескадронів кавалерії і 16 батальйонів піхоти, тобто вчетверо більше, ніж було тоді під командою Двеницького. Під тиском росіян польський генерал прийняв єдино можливе рішення, за яке на військовій нараді за день до того висловилася більшість його командирів. Власне, російська атака почалася, коли Дверницький вів перемовини з австрійцями про капітуляцію; існувала небезпека, що австрійці можуть видати роззброєних бійців росіянам. Залишки його корпусу (всього 3371 вояк) перейшли через кордон у Східну Галичину, де їх через три дні (коли Дверницький упевнився, що австрійці не видадуть його бійців Росії, хоча вони таки зламали своє слово щодо волинських добровольців) роззброїла австрійська влада. Польські солдати здали 17 гармат із набоями, 2 тисячі рушниць, 1300 шабель і стільки ж списів та 18 тисяч набоїв до рушниць. Австрія повернула цю зброю до Росії.
Більшість офіцерів та значна частина рядових солдатів повернулася до Польщі (австрійці мали інтернувати їх в Угорщині та Семигороді, але вони почали втікати ще в Галичині), але самого Дверницького було вислано австрійцями до Лайбаху (нині Любляна в Словенії). З Австрії Дверницький 1832 р. перебрався до Франції, де кілька років очолював Польський національний комітет. Останні роки свого життя він провів у Галичині, де й помер поблизу Львова у 1857 р.
Поразка корпусу Дверницького стала шоком для повстанців. Це був перший приклад такої капітуляції, до того ж генерала, що вважався одним із найкращих і мав славу кількох гучних перемог над росіянами. Для Росії це була важлива з точки зору пропаганди перемога, бо для тих, хто коливався, чи підтримати повстання, рішуче перехилила шальки терезів на бік зберігання лояльності імперії.
Попри невдачу корпуса Дверницького, на Волині повстанці не полишали задуму продовжувати збройну боротьбу. У квітні 1831 р. ватажки кількох загонів урочисто вирішили продовжувати боротьбу, створити свою військову та цивільну владу.
Повстання в Овруцькому повіті очолив повітовий маршалок В. Половинський. Повстанці виграли кілька сутичок і зайняли Овруч, захопивши навіть чотири гармати. Але 15 (27) травня російський батальйон піхоти з двома ескадронами кінних єгерів, двома гарматами та загоном козаків розгромив повстанців і зайняв місто, при цьому загинуло багато мирних жителів. Тяжко поранений Половинський потрапив у полон разом з іншими ватажками повстання та помер у житомирській в’язниці.
Лише в Луцькому повіті деякий час ще діяв загін під керівництвом графа Станіслава Ворцеля — пізніше відомого польського революціонера-демократа й соціаліста-утопіста, а тоді депутата повстанського сейму від Рівненського повіту. Однак і цей загін під тиском царських військ мусив відступити в Польщу. Ворцель був там нагороджений орденом Віртуті Мілітарі, найвищою військовою відзнакою Польщі. Повстання на Житомирщині очолив капітан Кароль Ружицький, що служив під командою генерала Дверницького і в наполеонівських війнах, і в армії Польського королівства. Збройний виступ відбувся 5 (17) травня 1831 р. в Малих Коровинцях поблизу Житомира. Із 130 повстанців лише десята частина була шляхтичами, решта селянами. Збереглися їхні імена: Макар Сотопчук, Семен Лисюк, Овсій Гриць, Улас Тетянчин. Ружицький назвав свій загін Волинським кінним полком. В атаку волинці йшли з українським гаслом «Слава Богу!». У селах їх нерідко благословляли як греко-католицькі, так і православні священики.
Ружицький зрозумів, що повстання на Русі зазнало поразки і що єдиним виходом було б прийти на допомогу польській армії королівства. Шлях Волинського полку проліг через Любар, Миропіль та Межиріч, де до повстанців приєдналося багато учнів місцевої польської гімназії. 20 травня (1 червня) 1831 р. Коло Тишиці полк розбив три ескадрони дерптського кінно-єгерського полку. Росіяни втратили 12 убитими та 48 полоненими, повстанцям дісталися 48 коней та 120 карабінів. 300 волинців (у тому числі сотня піхоти) форсували Случ і Турію та 29 травня (9 червня) 1831 р. переправилися через Західний Буг під Дорогуськом (до них долучився загін графа Ворцеля). Через два дні біля містечка Ухані полк розбив обозі два ескадрони Сіверського кінно-єгерського полку, взявшив полон його командира. Після того було побито 4-й полк уральських козаків. Нарешті 1 (13) травня волинці пробилися до фортеці Замостя. До речі Замость останнім з польських міст фортець капітулював 21 жовтня 1831р. Цю дату вважають офіційним кінцем Повстання.
Після поразки Листопадового Повстання – на Правобережній Україні та Литві Росія почала кампанію за знищення польського культурного впливу. І про це я розповім у наступному випуску нашого проекту Слухай ту Польська.
Слухати про Листопадове повстання на теренах України «←
